ШАНА № 1 (7) за 26-березня-2006 (архів) | Рубрика-04 | ДИВНІ ЛЮДИ - ДОРОСЛІ
Архів
ШАНА
№ 1 (7)
за 26-березня-2006
 
25 Червня 2019

Выбрать русский вариант сайта Вже вибрано український вариант сайту
       
Обкладинка   Головна   Знайомство   Зв'язок   Підписка   Архів

   
контакти
   
   
     
   
архів
   
   
     

   
рубрики
   
"пошук істини"
"життя серед"
"соціоніка"
"сім'я і діти"
"стосунки"
"покликання"
"ймовірно"
"поговоримо"
"за завісою"
"рекомендації"
"твій стиль"
"нам пишуть"
   

 


   
книга
   
 
 
"Знайди гармонію в житті"
із серії "Соціоніка про людину". Українською і російською мовами.
E-mail:
Тел. +38(096)335-35-63.
     



 
   
Архів номерів - Рубрика № 04 за Березень 2006
   
 
"ШАНА" № 1 (7)
за 26-березня-2006
Архів сайта: http://www.socionics.in.ua/shana/
-= Рубрика № 04 за Березень 2006 =-
СІМ'Я І ДІТИ

ДИВНІ ЛЮДИ - ДОРОСЛІ

У нас була дуже дружня сім ' я: мама, сестричка Люба і я. Нам було весело, затишно, приємно – гарно. Потім ми залишилися удвох із мамою – сестра вийшла заміж, і домівка наша стала нам чужою. Коли приходили із мамою в гості до сестри і знову були всі разом – це було справжнім святом для нас, навіть Любин чоловік, відчуваючи це, потім залишав нас самих – щоб не порушувати нашу гармонію. І ми багато спілкувалися.

І якою стало радістю, коли вони переїхали до нас жити!

А потім Люба покинула мене. Я так і писав їй у далеку Америку: „Люба, навіщо ти покинула мене?”

Став приходити до нас Міша, називав мене своїм синочком, підхоплював на руки, говорив, що ми схожі, і він нас обох із мамою дуже любить. Вчив мене читати, а маму наодинці питав, навіщо вона мене народила. Дивні люди – дорослі: називають синочком, а насправді я заважаю їм...

А потім і маму став рідко бачити. Жив із квартирантами. Мама приїжджала двічі на тиждень, варила їсти, прала, прибирала, і трохи гуляли удвох. Купувала, що мені хотілося, говорила, що дуже сумує, але не може жити без Олексія, не може не працювати разом із ним - що це її життєвий шлях, її покликання, її завдання, її обов'язок перед світом. Я розумів. Бачив, що серед них двох я зайвий.

Народився братик, я ж його хотів, я ж у Люби його просив, думав, що мама вже старенька...

Стали потім ми жити вчотирьох, але я відчув, що Олексій зайняв моє місце, а я став ще більше зайвим. Дім поступово ставав пеклом. Мамі допомагав, якщо щось просили – робив, але спілкуватися з Олексієм не міг.

Коли мами не було, Олексій попросив мене прибрати у своїй кімнаті, а коли я почав прибирати, сказав, що нічого не роблю. Я й справді не хотів прибирати, знав, що Олексію безлад не подобається, через що він може піти, - а я цього й хотів.

А як приїхала мама, почалися сварки, причиною яких був я. Мама захищала мене, а мені говорила, щоб я не ображався, що Олексій хороший, що він мене виховує, і я повинен робити так, як він каже, адже хоче він кращого. Не знаю, що сталося зі мною: від апатії до всього у мене не було ні енергії, ні сил. Прихожу зі школи – і падаю на ліжко. Зі мною не спілкуються, а тільки говорять: роби уроки, прибирай за собою, мий посуд, підлогу, мийся кожного дня! А мені б помріяти, подумати, подивитись телевізор, у вікно. І ще я всіх дратував. Брату не дозволяли заходити у мою кімнату, говорили, коли буде чисто, тоді будете гуляти, але він, однак, заходив, і ми гралися, а коли брав мої речі – дратував.

Через мене дома сварки, хочуть, щоб слухався, і пішла назустріч Олексію , і стала просити мого батька, щоб забрав мене до себе в село. Той відмовився. Тоді стала шукати інтернат. Але даремне, бо піти від нас вирішив Олексій .

Колись, ще маленьким, я з відчаю просив маму покинути Олексія, бо думав, що всі мої біди – через нього. Я розумів уже, що багато в чому Олексій був правим. Я заспокоював маму, що він повернеться. Але що я можу вдіяти? Дивні люди – дорослі...

Мама, СЛІ:

Я неправильно ставилася до сина змалечку: все дозволяла, даючи повну свободу дій - японський стиль виховання вважала найкращим для дитини, та й самій так легше було. Я проти суворості й утискувань, вважаю, що вільний розвиток особистості – найкращий шлях для розквіту її задатків. Зауважень ніяких не робила, слів “не можна” дома не було. Зате якось мені зауважили: “Не Ви виховуєте сина, а він Вас!” І в першому класі вчителі скаржилися, що розкладав їжу серед уроку, говорив: “Я робитиму те, що хочу, а не те, що скаже вчитель”. Психіатр виявив недорозвинену морально-вольову сферу. Заборон і вимог не було, то й сфера ця не розвинулася. Олексій теж допомагав, розповідав про вади сина, бо психолог. Зовсім вилучив телевізор і комп'ютерні ігри, радив більше читати, зайнятись спортом, щоб стати організованим і зібраним. А син піде на плавання – покине, карате і греблю – те ж саме. Ходив на музику: гра на піаніно, на флейті – покинув.

Тепер, якщо вимагаю щось, буває робить, буває – знаходить причини, щоб не зробити. Потрібно повторювати кілька разів одне і те ж, аж доки не зірвуся на крик. Але ж надалі знову щось робить так, що тільки дратує. І поступово це стало звичкою: дратування, окрики.

Уваги синові приділяла достатньо, і прагнула влаштувати особисте життя. Задовольняла забаганки сина: купувала все, що він просив, - ніби компенсувала цим любов, увагу, ласку. Кинутий на квартирантів, він почувався господарем у квартирі. І коли, бувало, заходив Олексій, син ставав як той півень на тину: усім своїм гордовитим виглядом показував, “хто в домі господар”.

А коли стали жити разом, син втратив “місце під сонцем”: мовчки ображався, а чоловік це відчував і нервувався. Я була між двох вогнів: захищала сина, а потім роз'яснювала, у чому він був неправий, що так не можна, що треба розуміти Олексія.

Олексій-таки пішов, як багато разів попереджав.

Я втратила головне у житті – людину найдорожчу і найближчу, людину, якій віддавала все і любила, людину, яку б ніколи не покинула – що б там не було. А було усякого… Бо й я, бувало, дошкуляла йому. То ж, може, й правильно зробив Олексій.

Чоловік – ІЕЕ

Я не хотів переїжджати, щоб жити разом через те, що бачив, який Роман, і його поведінка мені не подобалася. Особливо, ставлення до мами, до інших.

Але народилася дитина, а зростати їй краще у великій квартирі. І якщо вже сім'я, то треба було жити разом. І стали жити разом. Говорив Роману: у нас тепер одна сім'я, давай жити дружно, я тобі не батько – але друг – кращий друг: і допомагатиму, і захищатиму, і карате навчу, і відпочивати, і працювати будемо всі разом. Роман вже майже дорослий, думав, допомагатиме по господарству, розвантажить з дитиною. І Роман допомагав. Але прохань моїх не виконував: у своїй кімнаті не прибирав, і неоханість тягнулась за ним по всій квартирі, за що і переселив його у велику кімнату, щоб був на виду, не відсторонювався від сім'ї. Сам тіснився в маленькій, - всі умови створив, щоб Роман виправлявся. Той відмежувався. Слова мої не діяли, тож почав ігнорувати його. Хоч і забороняв деякі речі, поки не виправиться, сам же розумів, що з цього нічого не вийде. Бо Роман удавав із себе жертву, скаржився на мене. Мама стала рятівницею, що Романа дуже влаштовувало. Його невдоволений вигляд, апатія і лінь мені не подобались. Хотів щоб я пішов, а не виховувати в собі гідні якості.

Олексій пішов, щоб не розтрачуватися, і не жити з людьми, де кожен сам по собі.

Соціонічний коментар

Дуальність має тенденцію виштовхувати людей, інших за типами, якщо ті не проявляють себе за сильними сторонами, і не притримуються законам соціоніки. Це свідомо відбувається у всіх дуальних парах. Оскільки нова сім'я – дуальна, а перший син дружини - ЕІІ, тож і виштовхувався автоматично і батьком, і матір'ю. Ще сильніше здійснюється виштовхування через хибну поведінку, яка порушує гармонію стосунків. Це сталося з Романом, він же егоїстично поставився до матері, і чинив таємну помсту – дратував її. Затаїв образу і навіть ненависть до її чоловіка, адже причину своїх негараздів бачив не у собі, а в ньому. Тому і був причиною сімейного розбрату, вважаючи себе жертвою. Сім'я розпалася.

У чому помилка? Романа потрібно було підготувати морально, з ним треба було спілкуватися мамі, а не її чоловіку, привчати до порядку треба було їй: по-перше - вона його мама, по-друге, маючи сенсорні якості СЛІ, краще розуміється щодо хатніх справ. Вона хоч і почала це робити, але запізно.

Часто діти роблять так, як їм зручно і хочеться, не зважаючи на прохання дорослих. Виховання – це власний приклад батьків. Який приклад бачив Роман, в колишній сім ' ї мами? Таким він і був. Адже і мама, і квартиранти акуратними не були. Чи був Роман приємним для сім ' ї? Ні. Так, допомагав. Але з яким виглядом? Невдоволеним. А кому приємно повторювати і роз ' яснювати те саме декілька разів, і без зрушення до порозуміння. А то й навпаки, до загострення стосунків та протистояння. Замість того, щоб порадіти за маму, що вона не самотня, що у неї є кохана людина, і сам у повній сім'ї росте, так – ні, самолюбство перемогло.

Якою ж буде наступна помста Романа мамі, за те, що вона не виховала у ньому якості до любові, і не навчила його любити людей? Може, мама й сама не знала, як?

Не вкладеш - не візьмеш. Що посієш - те й пожнеш.

Чоловікові ІЕЕ, який добре відчуває, що таке етичність і порядність людей, підтримучи маму в усіх її починаннях. Адже за створення доброзичливих гармонійних стосунків відповідає ІЕЕ. Тут же створювалася напруга, а для ІЕЕ пересилювати її не природно, до того ж якщо не приймаються якості моральності і злагоди. Це умови – інше наслідки. Якщо вони порушуються – руйнується і сім'я. Яким чином, то вже прояви індивідуальні кожної сім'ї. Бо емоції, реакція психіки, прояви кожного в сім'ї, теж індивідуальні, залежно від соціонічного типу, і тої інформації, яку він несе.

Варто зважати на закони соціоніки, і докладати спільно зусилля для порядку в домі і добробуту і миру в родині. Спілкування – спокійне, довірливе – породжує порозуміння, порозуміння веде до поваги, чуйне ставлення - до любові. А до любові тягнуться всі, особливо – діти.

Анатолій Гречинський..

Інформація Всеукраїнського Центру Соціоніки

(Детальніше на сайті: http://www.socionics.in.ua/ukr/index.htm

 
     
пошук істини | життя серед | соціоніка | сім'я і діти | стосунки | покликання |
ймовірно | поговоримо | за завісою | рекомендації | твій стиль | нам пишуть |
|
 
Всі права захищені © Всеукраїнський Центр Соціоніки НВП "Соціонічні Технології"
Веб-дизайн та програмування: , художник: Олександр Білозор, спонсор видання Костянтин Іващенко