ШАНА № 1 (7) за 26-березня-2006 (архів) | Рубрика-02 | І ВСЕ Ж Я НАПИСАЛА ПРО ВЕСНУ
Архів
ШАНА
№ 1 (7)
за 26-березня-2006
 
25 Червня 2019

Выбрать русский вариант сайта Вже вибрано український вариант сайту
       
Обкладинка   Головна   Знайомство   Зв'язок   Підписка   Архів

   
контакти
   
   
     
   
архів
   
   
     

   
рубрики
   
"пошук істини"
"життя серед"
"соціоніка"
"сім'я і діти"
"стосунки"
"покликання"
"ймовірно"
"поговоримо"
"за завісою"
"рекомендації"
"твій стиль"
"нам пишуть"
   

 


   
книга
   
 
 
"Знайди гармонію в житті"
із серії "Соціоніка про людину". Українською і російською мовами.
E-mail:
Тел. +38(096)335-35-63.
     



 
   
Архів номерів - Рубрика № 02 за Березень 2006
   
 
"ШАНА" № 1 (7)
за 26-березня-2006
Архів сайта: http://www.socionics.in.ua/shana/
-= Рубрика № 02 за Березень 2006 =-
ЖИТТЯ СЕРЕД

І ВСЕ Ж Я НАПИСАЛА ПРО ВЕСНУ

Додому з лікарні її виписали вмирати. Чоловік втік. Свій біль вона вилила у віршах, по-осінньому сумних, вирішивши, що життя закінчено. Виявилося, все тільки починається, тому що прийшла популярність, велика любов і вірші про весну!

Життя львів'янки Марії Гатали-Кваснєвської поділяється на кілька етапів, сценарії яких зовсім не схожі. ДО лиха вона була молодою, абсолютно здоровою дружиною посереднього чоловіка і працювала касиром на залізничній станції. ПІСЛЯ була інвалідність, зрада чоловіка і глибока депресія на грані найстрашнішого. На щастя, є в Марії і СЬОГОДНІ. У ньому вона популярна поетеса і кохана дружина сильного талановитого чоловіка.

Дороги дитинства

У дитинстві в мене була лялька на ім 'я Хазяїн. Вона здавалася мені надзвичайно красивою. Дарма, що батько зшив її зі шматочків старого простирадла, очі намалював олівцем, пальчики прошив білими нитками... Один раз хлопчиськи-хулігани відібрали Хазяїна і, дражнячи, закинули на похилий дах будинку. Ми з сестрою піднялись туди через кватирку і, ризикуючи зірватися вниз, врятували свій скарб.

Бідно жила наша родина в післявоєнні роки. Одяг купували тільки старшій сестрі, а я вже за нею доношувала. Про ласощі і мріяти не доводилося. Але, незважаючи ні на що, я вважала себе щасливою і багатою людиною. Ще б пак! Адже мої батьки, і батько, і мати були живі! А більшість друзів-однолітків росли сиротами і заздрили мені...

Дівчинкою я дуже любила зустрічати і проводжати потяги. Тато-залізничник часто брав мене із собою на роботу. Напевно, тому, не набравши потрібний бал у медінститут, пішла працювати касиром. Заняття прийшлося до душі, і незабаром я вже не уявляла для себе іншої професії. Я вийшла заміж. Життя складалося з роботи, домашніх турбот, суспільних доручень. Здавалося, так буде завжди. Що ще потрібно жінці? - думала я і не помічала, як проходять роки: багато, дуже багато років.

Слово - ранить!

У сфері обслуговування існує правило: Клієнт завжди правий. Не думаю, що це справедливо. Ми часто не усвідомлюємо, яку силу має кинуте в серцях слово. Словом можна ранити, скалічити людину. Можна навіть убити.

Я болісно реагую на брутальність. Чоловік же, вирішивши, що його обрахували на п'ять гривень, у виразах не соромився. Біля каси зібралася юрба зацікавлених, а через хвилину потерпілий побачив, що помилився, і вибачився. Але це не втішало. Адже він пішов, а я залишилася. Одна - на очах у десятка людей, які з цікавістю поглядають на "злодійку".

Я так нервувала тоді, що швидка відвезла мене в лікарню прямо з роботи. Обірвався тромб, закупорилась артерія. Необхідна була термінова операція, однак вчасно поставити правильний діагноз не вдалося. В результаті - ампутація правої ноги вище коліна. Я провела в лікарні довгі місяці, а додому мене виписали ... вмирати.

Життя всупереч

Я лежала на лікарняному ліжку з закритими очима, коли раптом чую розмову санітарок: У нас у відділенні двоє безнадійних. Першим, напевно, помре сивий чоловік з четвертої палати, а та жінка - слідом". "Та жінка" - про мене. А згодом прийшла моя сестра і запитала, чи не потрібен мені священик, тому що після сповіді хворим легшає. Я все зрозуміла і відповіла: Не бійся, я не вмру.

Однак через кілька днів вона все ж покликала священика. Боялася, що піду на той світ невінчаною. Відразу, у лікарні, нас із чоловіком обвінчали. Знати б тоді, що цей шлюб, укладений на небесах, недовго протриває на землі... Чоловік приходив до мене в лікарню щодня але в наших стосунках відчувалася відчуженість. Він якось дивно перемінився. Я думала, мені це тільки здається...

Надію втрачати не можна. Ти повинен боротися за життя, якими б пекельними не були страждання. Друзі, співробітники день і ніч чергували біля мого ліжка, ні на хвилину не залишали одну. "Тримайся, - говорив мені начальник, - ти поправишся і вийдеш на роботу. Поставимо до касового віконечка інвалідну коляску, і будеш продавати квитки знову!" Я вірила, що так і буде. Адже працювати - значить жити! Тепер, коли прихожу на роботу, я першою справою ховаю милиці. Пасажири і не здогадуються, що їх обслуговує жінка-інвалід. Пройшло сім років, але дотепер не можу переступити через бар'єр усередині себе: не можу звикнути, коли мені дивляться вслід - з цікавістю чи співчуттям.

Біда чи провина?

Лікарі розписалися у власному безсиллі перед моєю хворобою. Чоловік привіз мене з лікарні додому у важкому стані, з високою температурою. На щастя, друзі знайшли хірурга, що зробив чудо. А от із чоловіком ми незабаром розсталися.

Я думаю іноді: якби чоловік підтримав мене, не відвернувся у важку хвилину - не було б віршів. Ну, поридала б у плече, пожаліла б себе - і все. Нічого не змінилося б у житті. Я не звинувачую його ні в чому. Людину не можна засуджувати за те, що вона не змогла бути сильною.

Тепер я навіть схиляюся до думки, що сама підсвідомо спонукала до нашого розриву. Справа в тім, що за своєю природою я - мама. Однак Бог не дав мені дітей. От і вийшло, що переситила чоловіка своєю турботою. Тоді це здавалося природним, а зараз розумію: жінка ні в якому разі не повинна звалювати на себе весь вантаж життєвих проблем. Головою родини, безсумнівно, повинен бути чоловік. Подруга згодом зізналася, як, намагаючись підбадьорити мого чоловіка, сказала: У вас усе буде добре. Марія в інвалідній колясці зможе поратися по дому. А ти будеш їй в усьому допомагати, продукти додому носитимеш..." У його очах вона побачила жах...

Поетичне осяяння

Раною в душі відзивалися слова: Хвора ти мені не потрібна. А ще не вкладалося у свідомості гірке слово інвалід. Побачивши вперше власне пенсійне посвідчення, розплакалася. Я була в розпачі. У мене більше не було сил жити. Тоді я подумала про самогубство...

І раптом - як осяяння - стала писати вірші! Перший вірш виникло від туги, самотності, безвихідності. Я так любила свою оселю! Однак без любові квартира перестала бути затишною, теплою, хотілося вирватися з цих гнітючих стін, але - куди? "Моя хата - килимова в'язниця. У ній - біль і сльози...

Мені здалося, що це - Боже благословіння. І в думках не було, що коли-небудь ці римовані рядки опублікують. Дівчата з роботи підказали: У тебе так добре виходить, ти повинна видати збірку. Тоді це сприймалося як утопія. Та й внутрішній монолог віршів не відрізнявся розмаїтістю і глибиною. Із твору в твір просліджувався той самий мотив: мені погано, мене зрадили. Ти ще напишеш про весну, - говорили мені. Не вірила. Але писала, писала безперервно. Інакше – збожеволіла б.

Дивне знайомство

Одного разу перед віконцем моєї каси чоловік зненацька запитав, де можна купити мою поетичну збірку. Я зраділа, тому що, з чистої випадковості, мала із собою два примірники, і кілька зайвих гривень були б для мене якраз до речі. Така от проза життя... Через кілька днів чоловік з'явився знову. Він сказав, що композитор, і що мої вірші дуже мелодійні, і має намір деякі з них покласти на музику. Уявляю цю музику. Як похоронний марш;, - скептично подумала я. Справа в тім, що чоловік здався мені трохи сухуватим, суворим. Звідкіля мені було знати, що переді мною - член Ліги Композиторів України, автор класичної і камерної музики Валерій Кваснєвський. Ну ніяк не походив він на представника сучасної богеми!

Виявилося, що Валерій прочитав про мене статті в місцевій газеті і вирішив познайомитися. Справа в тім, що його приятелька теж позбавилася ноги, перебувала в депресії, і він намагався її підтримати моїм прикладом.

Усупереч очікуванням, його музика виявилася чудовою. І я закохалася! Ні, не у Валерія, а в його музику, адже вона і є душою композитора. В результаті спільної роботи з'явилася пісня Слова на вітер кинуті, трохи пізніше - романс Жовте листя Так виник наш творчий союз. Ми разом влаштовували вечори, концерти. Валерій відкрив мені новий, невідомий для мене світ. У нього широке коло інтересів. Він захоплюється живописом, архітектурою, психологією, філософією, сам пише вірші. Ми відвідували театри, музеї, концертні зали. І я зрозуміла, що колись дуже багато чого упустила в житті, а тепер надбала набагато більше, ніж утратила. Між нами зав'язалася дружба, що переросла в любов.

Пісня про весну

Коли Валерій запропонував мені вийти за нього заміж, я погодилася не одразу, оскільки знала, що його мама проти нашого шлюбу. Та й мені, чесно кажучи, здавалося, що поруч з ним повинна бути інша жінка - молода, здорова. Але він хотів - кохану. Одного разу Валера сказав мені: Я не уявляю тебе в ролі коханки. Ти добра, чуйна і можеш бути тільки дружиною. А мама зізналася: Я, звичайно, не в захваті, але Валера Вас дуже любить, і я не хочу, щоб йому було боляче. Ми одружилися і вже четвертий рік живемо всі разом.

Кілька місяців тому вийшла друком наша спільна книга Відзвуки весни - пісні і романси чоловіка на мої вірші. А виходить, правду говорили мені друзі: я все-таки пишу про весну!

Утративши ногу, я не стала інвалідом! Навпаки, відчуваю себе щасливою, коханою жінкою. Можливо, занадто дорогою ціною дісталося мені це щастя. Однак своє сьогоднішнє життя я нізащо не проміняла б на попереднє.

Записала Ірина Львова.

За шість років вона видала п'ять поетичних збірок. Пісні і романси на її слова звучать по радіо і телебаченню у виконанні оперних співаків. Утім, сама Марія скромно називає свою творчість віршуванням, думаючи, що високого звання поет заслуговують люди з такими іменами, як Пушкін, Пастернак, Ліна Костенко. Однак писати продовжує. На її думку, якщо вірш (нехай далекий від досконалості) знаходить відгук у чиїмось серці і допомагає перебороти страждання - він потрібен! Їй так хочеться простягнути руку допомоги всім, хто залишився наодинці з болем, тим, хто втратив надію й занепав духом, відчувши себе приреченим. Адже що таке біль і самотність, Марія пізнала сповна.

Інформація Всеукраїнського Центру Соціоніки

(Детальніше на сайті: http://www.socionics.in.ua/ukr/index.htm)

 
     
пошук істини | життя серед | соціоніка | сім'я і діти | стосунки | покликання |
ймовірно | поговоримо | за завісою | рекомендації | твій стиль | нам пишуть |
|
 
Всі права захищені © Всеукраїнський Центр Соціоніки НВП "Соціонічні Технології"
Веб-дизайн та програмування: , художник: Олександр Білозор, спонсор видання Костянтин Іващенко